logo
Миколаївський національний
університет
іменi В.О.Сухомлинського



12
Лис
2021

Доля Людини й Педагога

     Доля… Лише по закінченні земного шляху людини можна з більшою певністю сказати, якою була її доля. Все свідоме життя Людмили Василівни Старовойт невідривне від книги, учнів та студентів, знавців і любителів рідного слова та краю. Пів століття її педагогічна діяльність пов’язана з Миколаївським педінститутом, який носить тепер ім’я Василя Сухомлинського. Людмила Василівна виховала десятки тисяч фахових філологів, які складають значну частину працівників української освіти. Хіба це не прекрасна доля Людини й Педагога?

     Ще на вступних екзаменах до педінституту викладачі помітили непересічну абітурієнтку, яка вразила їх майстерним володінням словом. Доцент Яків Олександрович Федоренко завжди при нагоді цитував фрази з екзаменаційного твору Людмили Старовойт. Особливо запам’ятався словесний малюнок рідної Баштанки, над якою, за її висловом, якось «опустилося тихе надвечір’я». Оте «надвечір’я» й виявилося для випускниці з райцентру своєрідним «ключем» до університету. Це тоді було мрією багатьох абітурієнтів, адже конкурси на філфак складали не менше десяти осіб на одне навчальне місце! Ну хіба не усміхнулася доля Людмилі?

     Примітною була й молода вчителька української мови і літератури  Миколаївської середньої школи № 2. Людмила Василівна захоплено відкривала дітям таїну й красу рідного слова, знаходила в своїх інноваціях підтримку колег і батьків. Якось на великій перерві до неї підійшов її інститутський викладач методики літератури Я. Федоренко. Привітна зустріч була не випадковою: вчительці запропонували працювати на кафедрі української літератури, ще й одразу на посаді старшого викладача. Так воно й сталося, й на довгі, хоча і скороминучі, роки Людмила Василівна виявилася для викладачів і студентів взірцем професійної компетентності й доброчесності, а головне – людяності й емпатії, чим заслужила їхню любов та повагу. Хіба це не щаслива доля для педагога?

     Звичайно, специфіка роботи в закладі вищої освіти вимагала додаткових зусиль, які, втім, не були обтяжливими для молодого викладача української літератури. Кандидат філологічних наук, доцент, декан філологічного факультету, – стрімкою була хода наполегливого й відповідального фахівця, якому без застережень довірили згодом і проректорську посаду. Й не помилилися: в середині 90-х постало питання акредитації нашого навчального закладу, діяльність якого в іншому разі могла раптово обірватися. Без перебільшення можна  сказати, що значною мірою завдяки титанічній праці проректора Старовойт вдалося тоді розв’язати цю проблему, й інститут одержав змогу розвиватися далі. При цьому Людмила Василівна зберігала спокій та привітність, її не покидало чуття гумору й, за потреби, сатири. Вона вміла щиро радіти успіхам інших людей.

     Переважало, звісно, почуття відповідальності за доручену справу. Якось «кафедрали» вирішили пожартувати й підтримати настрій колезі й у кінці одного з акредитаційних документів зробили приписку, в якій була висловлена «пропозиція» за сумлінну працю нагородити орденами й медалями всіх членів кафедри! Людмила Василівна бачила, що документ підготовлений сумлінно й можна не читати його до кінця, проте дійшла таки останнього – «нагородного» – абзацу (а було це вже пізньої ночі) й не повірила своїм очам, перечитала ще раз, нарешті розслаблено усміхнулась.

     На початку століття керівництво інституту докладало немало зусиль для підвищення статусу нашого навчального закладу. Ректор – Валерій Будак – мав намір вивести інститут на університетський рівень, домогтися присвоєння йому імені Василя Сухомлинського та звання національного, що, зрештою, й сталося, і багато в чому завдяки зусиллям проректора Л. Старовойт. Однак улюблена викладацька справа, жага літературознавчих пошуків спонукали Людмилу Василівну повернутися до науково-педагогічної роботи, й вона неодноразово наполягала дозволити їй це зробити.

     Якось на кафедрі виникла ідея створення навчального посібника з літератури рідного краю, що його так потребували вчителі й студенти. Фахівці тоді одержали якісні літературознавчі й методичні матеріали про творчість письменників Миколаївщини: В. Бойченка¸ Д. Креміня, С. Черкасенка та ін. Відтоді літературно-краєзнавча робота захопила Людмилу Василівну й виявилася головною справою її наукової діяльності, яку вона не полишала до останнього. То було її професійне захоплення, плодами якого вдячно смакують учні й студенти, вчителі й науковці, аматори українського мистецтва слова. За свою працю Людмила Василівна вдостоєна Грамоти Верховної Ради України. Так, у талановитих викладачів доля завжди прекрасна.

     За першою книжкою була друга, третя. Поступово матеріал набирав усе більшої науковості, виразності, притягував новими цікавинками про земляків, допомагав орієнтуватися в їхній творчості, заохочував до співпраці. Узяти хоча б посібник-хрестоматію «Література рідного краю. Письменники Миколаївщини» 2003 року, укладачами якого були вчені університету, працівники органів освіти, вчителі й методисти.

     Важко переоцінити дослідницьку роботу Людмили Василівни й з історії університету. Завдяки її зацікавленій наполегливості до 90-річчя МДУ видано науково виважений історичний нарис (2003 р.), а також яскравий фотоальбом «Від учительського інституту до національного університету» – до 100-річчя МНУ імені В. О. Сухомлинського (2013 р.). Історія життя й діяльності Людмили Василівни Старовойт, таким чином, невіддільна від життєпису найстарішого закладу вищої освіти Миколаївщини. Хіба це не знак долі?

     Якось не підходило слово «пенсіонер» до Людмили Василівни, яка не полишала активної науково-просвітницької діяльності, за прикладом кращих представників української духовності. Наукові колективи, бібліотеки, студентські аудиторії, – скрізь Людмила Василівна була у своїй стихії, знаходила потрібне слово, надавала яскравий матеріал, була цікавим співрозмовником. Вона завжди керувалася тим, що художній твір – це вже диспут, колізія цінностей, вияв оригінальної думки й краси, і вчила це помічати інших, особливо – молодь, учнівську й студентську. Тож до почесного знаку МОН України «Василь Сухомлинський» не так давно додалася й нова нагорода – медаль «За наукові та освітні досягнення».

     Як у бою, раптово обірвалося життя Старовойт Людмили Василівни. Несподівано і трагічно. Така доля, скажуть люди. Та не втішає це чоловіка Валерія Івановича, дітей – Ірину й Володимира, онуків, усіх родичів і близьких, а також колег і тих, хто знав і працював з Людмилою Василівною завжди й дотепер. Що залишається? Пам’ять. Про світлу й милу людям Людину. Людмилу Василівну Старовойт.

 

Анатолій Ситченко, доктор педагогічних наук, професор кафедри української мови і мови і літератури Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити відповідь

*

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: