Виходив із «Південного котла» та ніс службу неподалік Донецького летовища

     Точніше, не може зараз наш герой продовжувати читати студентам лекції або взяти в руки лопату, компас та інші інструменти археолога й вирушити в чергову повну разючих загадок експедицію. Сьогодні Олександр — офіцер, капітан, який командує ротою охорони Миколаївського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

     А вперше він, колишній офіцер запасу, який на початку 2000-х років закінчив кафедру військової підготовки, потрапив на фронт у березні 2014 року та одразу обійняв посаду заступника командира роти РХБЗ 79-ї окремої аеромобільної бригади.

     Чи варто й нагадувати, як стрімко та трагічно розгорталися тоді події в нашій країні. Тривала анексія росією Криму, спалахував Донбас. А військові навчання «Весняна злива», що навесні 2014-го тривали на теренах нашої країни, вже й повною мірою навчаннями важко було назвати. В Україні розпочиналася війна… Справжня жорстока війна з російськими загарбниками.

     І в квітні 2014-го бригаду, де починав свій армійський шлях Олександр, передислокували на Херсонщину, у бік Чонгара. А десь за місяць новопризначений заступник командира роти вже був на сході країни.

     Так, з Криму далі на південь України росіяни тоді не пішли, вони вдарили по Донеччині й Луганщині. Вдарили підступно, гібридно, без оголошення війни, поправши всі міжнародно-правові акти та існуючі договори. І цікаві археологічні польові будні Олександра змінилися на справжні бойові.

     З травня до серпня фатального 2014 року він воював на сході нашої держави. Там же офіцер потрапив у так званий Південний котел біля Ізвариного. Звідти ж у складі своєї роти з боями проривався з оточення та на тому ж «гарячому сході» під час одного з ворожих обстрілів дістав дві контузії та важку травму ноги, внаслідок чого в нього трапився розрив трьох зв’язок колінного суглоба.

     І все-таки у серпні Олександр живим повернувся до Миколаєва. Трохи кульгаючи, але повернувся. Миколаївці тоді зустрічали десантників із квітами та зі сльозами на очах. І як добре, що вони, звичайні місцеві мешканці, тоді ще все-таки були далекі від проклятої війни з російськими загарбниками.

     А Сашко тоді трохи підлікувався, побув поруч із рідними — батьками, дружиною та дітьми. І в листопаді знову вирушив на фронт, і знов — на схід нашої країни.

     — На озброєнні підрозділу, де я тоді служив, були реактивні піхотні вогнемети. Спочатку ми мали підсилити наші Сили оборони на сумнозвісному Донецькому летовищі. Ми підійшли до нього, зробили рекогносцировку, але виявилося, що з нашої зброї ми не зможемо вести по ворогу ефективний прицільний вогонь із закритих приміщень. Тож у подальшому ми дислокувалися неподалік від ДАПу, виконуючи інший спектр покладених на нас завдань, — розповів командир роти охорони Миколаївського обласного ТЦК та СП.

     А за місяць отримана ще влітку травма далася взнаки. Офіцер відчув сильний біль та вже не мг самостійно пересуватися на ногах. Тож Олександра евакуювали до одеського шпиталю, де він переніс низку хірургічних операцій та впродовж понад пів року проходив тривалий курс лікування й реабілітації, отримавши інвалідність.

Відновлення працею та передчуття війни

У червні 2015-го заступник командира роти демобілізувався. Повернувся додому та знов пішов працювати викладачем до Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Як довго тривав період його відновлення та звикання до цивільного мирного життя?

     За словами офіцера, порівняно з іншими травмованими війною воїнами, цей період пройшов у його житті більш-менше безболісно завдяки підтримці з боку рідних та наполегливій праці.

     Пересуваючись ще за допомогою палиці, Олександр все одне наполегливо працював. І переважно працював у полях, досліджуючи нові розкопки давнини свого улюбленого старовинного та загадкового острова Березань, що розташований у Чорному морі.

     Він знов і знов брав у руки лопату, компас і вирушав туди, де ще багато століть до нашої ери існувало давньогрецьке поселення, розкопуючи стародавні керамічні предмети елліністичного часу або монети, які чеканилися ще в древній Ольвії. Він перебував поруч зі своїми студентами та колегами-археологами, завзято працював лопатою, спав просто неба у спальному мішку або наметі, замислено дивився на зірки та волів, щоб наше небо було чистим і безхмарним. Від такого усамітнення з природою та улюбленої праці і фізичний біль кудись зникав, а на душі ставало спокійно, затишно та світло.

     Він не лише своєю роботою жив, а й громадськими справами теж. Олександр взагалі є людиною ініціативною. Одразу після звільнення з військової служби він вступив до складу місцевої асоціації учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни (АТО/ООС). І постійне спілкування зі своїми побратимами надавало йому сил та допомагало якнайшвидше психологічно відновитися після війни.

     — Ми не просто зустрічалися та спілкувалися, а буквально були занурені у громадську роботу, постійно проводили з дітьми всілякі спортивні та військово-патріотичні змагання, зокрема й ігри «Сокіл» («Джура»). Такий спосіб життя нас надихав. Було радісно дітям, було радісно й нам. Ми саме в цьому знаходили своє задоволення, а не в тому ж алкоголі, як це, на жаль, трапляється з багатьма людьми, які повертаються з війни, — каже капітан Олександр.

     Миколаївські атовці були у доброму розумінні активними. Це саме вони напередодні широкомасштабного російського вторгнення першими почали бити на сполох із приводу виділення місцевою владою коштів на формування загонів територіальної оборони. Вони же ставили питання руба щодо створення в місті відповідних кімнат для зберігання зброї, яку б могли одразу отримати тероборонці в разі наступу росіян на Миколаївщину.

     — На жаль, так сталося, що останніми роками простежувалася тенденція, коли переважна більшість громадян нашої країни жили своїм життям, а Донеччина й Луганщина — своїм. Майже ніхто не вірив, що росіяни здійснять такий широкомасштабний наступ. Особисто я, виступаючи і як історик, і як учасник АТО, попереджав, що агресор не заспокоїться та намагатиметься як мінімум загострити ситуацію на сході України. Під час останнього проходження військово-лікарської комісії на базі одного з районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки мене за станом здоров’я взагалі могли виключити з військового обліку. Але я передбачливо попросив, щоб цього не робили. Відчував, що може статися щось дуже погане. І, на жаль, мої відчуття справдилися, — поділився власними спогадами капітан Українського війська.

Родину допомогли евакуювати колеги з Академії наук Молдови, а сам у перші дні війни пішов до військкомату

     Миколаїв, як і вся Україна, перестав жити мирним життям 24 лютого 2022 року. Війна увірвалася в дім миколаївців й у дім Олександра теж. І перше, про що замислився тоді 42-річний чоловік, стосувалося того, де отримати зброю та в який спосіб евакуювати дружину й дітей.

     — Я добре усвідомлював, що в разі захоплення ворогом Миколаєва росіяни ані зі мною як учасником АТО, ані з моєю родиною, як то кажуть, церемонитися не стануть. Для себе я все вирішив — вирушаю до військкомату. А от родину треба було вивезти в безпечне місце. Я проводив дружину та дітей до українсько-молдавського кордону, попередньо домовившись із моїми колегами — археологами з Академії наук Молдови, аби вони їх зустріли. Так воно і сталося. І зараз сім’я перебуває за кордоном. А я в березні пішов до місця розташування своєї 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, — розповів про перші дні від початку широкомасштабної війни капітан Олександр.

     У рідній частин його впізнали. Там саме тривало доукомплектування особовим складом. Але через фізичні обмеження офіцер не міг бути зарахований до складу частини, і вже за кілька днів він добровільно з’явився до районного ТЦК та СП. Подивилися тоді офіцери на новоприбулого військовозобов’язаного, ознайомилися з його особовою справою та порадили йти додому та чекати на дзвінок.

Попри фізичні обмеження прийняв командування ротою

     І за кілька днів пролунав телефонний дзвінок. Пропозиція — прийняти командування взводом охорони обласного ТЦК та СП. Олександр, звісно, погодився. А формування нового підрозділу його не лякало. Відповідний досвід він уже мав, комплектуючи з нуля роту РХБЗ у 2014 році.

     За кілька днів офіцер із цим завданням впорався. І особовий склад новоствореного підрозділу зі зброєю вирушив на оборону Миколаєва, де у визначеному місці копав окопи та виконував роботи з обладнання взводного опорного пункту. Тривожні були тоді часи. росіяни вже майже впритул наблизилися до Миколаєва. Вдень підлеглі Олександра облаштовували опорний пункт та відпрацьовували дії на випадок прориву російських військ до обласного центру. А вночі їх постійно обстрілювала ворожа артилерія, ведучи вогонь із РСЗО, САУ та інших видів важкого озброєння.

     — Ворожі прильоти були щодня. Тоді точилися бої за Кульбакіне, Шевченкове та інші населені пункти Миколаївщини. Одне слово, було дуже спекотно. Я постійно перебував на зв’язку зі своїми підлеглими. Переважно тримали зв’язок за допомогою рації. Зателефонуєш, дізнаєшся, що після чергового масованого ворожого обстрілу з хлопцями все гаразд, і на душі стає легше, — згадав наш співрозмовник.

     А потім, коли під натиском Сил оборони України рашисти вимушені були відступити і загроза щодо захоплення загарбниками Миколаєва минула, підрозділ, яким командував Олександр, на певний час передислокували на Вінниччину.

     Згодом офіцера призначили на посаду командира роти охорони все того ж Миколаївського обласного ТЦК та СП. По поверненні додому особовий склад підпорядкованого йому підрозділу робив свій внесок у збиття ворожих БПЛА, а також був задіяний у визволенні правобережжя Херсонщини.

     Як і раніше, перебуває у строю збройних захисників України і той, хто дивом вийшов із ворожого оточення у 2014 році — двічі контужений і важко травмований капітан Олександр. Тоді, дев’ять років тому, російські пропагандистські ЗМІ поширювали свої фейки про те, що весь особовий склад 79-ї бригади загинув у тому «Південному або Ізваринському котлі». Не загинув. На щастя, живий і Олександр. Трохи кульгає, але він здатний самостійно пересуватися завдяки вдало проведеній військовими лікарями хірургічної операції з пластики зв’язок у колінному суглобі.

Не існує чиїхось споконвічних земель, а існують держави, суверенітет та територіальну цілісність яких треба поважати

     На щастя, Миколаїв — це вже наш тил. Але й у тилу сьогодні вистачає роботи. І сам офіцер та його підлеглі свою роботу роблять наполегливо, охороняючи важливі військові й державні об’єкти та добре усвідомлюючи, що саме тилові підрозділи роблять свій позитивний внесок у забезпечення якісної роботи наших воїнів на передовій.

     Попри фізичні обмеження, пов’язані зі станом здоров’я, він — археолог та викладач — добровільно пішов на службу навесні 2022 року, коли ворог стояв біля воріт рідного Миколаєва. Не розгубився та знайшов своє місце в строю, а держава зробила все можливе, щоб справжній чоловік був при своїй військовій справі та соціально захищений у війську. Звісно, він, як і всі ми, мріє про якнайшвидшу перемогу над російськими загарбниками. Хоче поїхати за кордон та повернутися звідти зі своїми рідними: дружиною, донькою та сином. А потім взяти тривалу відпустку, якої лише за працю в університеті в нього накопичилося близько 300 днів, та разом з колегами-археологами знов вирушити на острів Березань або в інше місце.

     Адже таких до кінця незвіданих земель в нашій чудовій та великій країні дуже багато. І, як стверджує Олександр, роботи з розкопок на тому ж острові Березань ще вистачить на багато поколінь археологів. Це наша українська земля, де колись мешкали древні греки, римляни, слов’янські та інші племена. Взагалі, за словами офіцера, не існує чиїхось споконвічних земель. Існують держави, суверенітет та територіальну цілісність яких треба поважати, а не вести криваві загарбницькі війни проти сусідів. 80 років тому нацистська німеччина наплювала на добросусідські відносини й пішла війною на всіх та проти всіх. Ми знаємо, чим це скінчилося, а німці й досі дуже соромляться цієї трагічної сторінки їхньої історії. На черзі — рашистська росія…